Танцюра Борис Филимонович

Опубликовано 15 апреля 2016 года

939 0

Борис Филимонович Танцюра народився 3 жовтня 1938 року в селі Дібрівка Монастирищенського району Київської (нині – Черкаської) області в сім’ї колгоспників. З 1956 по 1961 рік навчався у Львівському лісотехнічному інституті. Пізніше працював лісничим у Ясинському лісокомбінаті, Надвірнянському опорному пунктіЗакарпатської лісодослідної станції Українського науково-дослідного інституту лісового господарства, Інституті гідромеханіки в м. Києві.Нині працює на лісогосподарському факультеті Національного університету біотехнологій і природокористування України. Кандидат сільськогосподарських наук, автор п’ятдесяти опублікованих наукових праць. Проживає в м. Боярка Київської області.

Наше село Дібрівка розташоване за вісім кілометрів від Монастирища, райцентру. В часи мого дитинства воно було невелике – приблизно 120 дворів, працював колгосп. Про початок війни в Дібрівці дізналися 22 червня, а у віддалених селах нашого району – на два-три дні пізніше (радіоточки були не скрізь). Для більшості наших людей напад Німеччини на СРСР став несподіванкою. В перші ж дні війни радянська влада провела мобілізацію, забрали переважно молодь (сімейних, що мали дітей, в нас у 1941 році не брали).

Вже через два місяці після початку війни німецькі війська вступили на Черкащину. Мені в серпні 1941 року було майже три роки, я грався на вулиці в поросі і вперше побачив німців. Їхала німецька машина, шофер побачив на дорозі дитину, взяв мене на руки і заніс у хату до матері.

В окупації залишилися і колгоспні спеціалісти, і комуністи. Наш родич Семен Хомич у 1941 році був головою сільради; перед приходом німців він об’явив по селу, що коли хтось заявить німцям на комуністів і активістів, то прийдуть партизани і застрелять. За два роки окупації в селі ніхто ні на кого не доніс, все було тихо.

Німці розпустили колгосп, майно і худобу роздали, в тому числі, і коней – на кожні дві хати дали коняку (нам з сусідами дісталася сіра кобила). Пам’ятаю, що люди зраділи такій переміні – корів розібрали по господарствах, овець і свиней порізали і поїли. Але на весну 1942 року німці відновили колгосп – назвали його «громадське господарство». Заставляли людей щодня виходити на роботу, платили мізерно, все зерно вивозили в Німеччину. В тому ж році багато молоді вивезли на примусові роботи. В центрі села в колишньому будинку пана Антоновича зробили управу – там жив агроном, німець (яке було його прізвище, не знаю, в селі його називали Гебельс). Агронома охороняли два старі солдати. Вдень «правили» ці троє німців, а вночі по селу могли ходити партизани, які переховувались по віддалених селах. Партизани ні на кого не нападали, отже і німці не робили каральних акцій. За два роки окупації я пам’ятаю лише те, що партизани підірвали товарний поїзд під Христинівкою. Партизани мали зв’язки з поліцією, діставали від них потрібну інформацію. Серед людей також ходили чутки, що в районі діє цілий партизанський загін, і що ним керує офіцер Калашников. Казали, що партизани базуються в Шабельнянських лісах.

В Дібрівці жив побічний син пана Антоновича – Микола Антонович, 1915 року народження. Його батька вбили під час громадянської війни, а він вивчився в школі, працював шофером і навіть став комсомольцем (правда, невдовзі його виключили з комсомолу). Коли прийшли німці, Антонович пішов служити в поліцію в Монастирище. Як і більшість поліцаїв, мав зв’язки з партизанами, проте це йому не допомогло. Коли прийшла Червона Армія, його арештували, і він помер у тюрмі.

Партизани по селах почувалися вільно. Пам’ятаю, 7 січня 1943 року в нашій хаті справляли Різдво. Оскільки моя бабуня Параска і моя мати пекли партизанам хліб, то вони часом до нас навідувалися. От і сидять на Різдво у нас гості, серед них і Дмитро Розбіцький, перекладач німця-агронома. Він знав німецьку мову, бо його мати була вчителькою німецької. Коли вже гості підгуляли, рипнули двері, і зайшли двоє партизанів в кожухах – поставили гвинтівки і сіли за стіл. А Мітька Розбіцький тут же зметикував, що люди побачать його з партизанами, на ранок сповістять старості, і його арештують, розстріляють. Тому Мітька вийшов надвір, як був, у носках – і біжить по селу. Заскочив через три хати і кричить: «

Ґвалт! Мене доганяють партизани!» Пересидів до ранку, і все минулося. Після війни Дмитро Розбіцький був у Христинівці начальником залізничної станції, писав спогади.

На початку окупації в Дібрівці призначили старостою колишнього бухгалтера колгоспу, з Халаїдова – чоловіка вредного. Наші сільські дядьки порадилися і йому «зробили». Пішли до німця-агронома і наговорили на старосту, що він агітує не здавати зерна для Німеччини, що свою племінницю не записав на роботу в Німеччину. Агроном їх послухав, і старостою призначили Івана Граматнього, чоловіка порядного. Коли прийшла Червона Армія, його арештували і десь вивезли (відомо куди!).

Були в наших краях також інші партизани. У грудні 1942 року ми з сусідським хлопчиком Дмитром Пастушенком вийшли на вулицю погуляти. Бачимо – на товстій колоді сидить молодий чоловік, бідно одягнений, блідий. Він сказав, що вони українські вояки, переховуються в лісі. Ми йому винесли трохи хліба, і він пішов. То були вояки Української повстанської армії – вони воювали в наших лісах до 1946 року, доки війська НКВД їх не перебили.

Війна була на фронті, а по зайнятій німцями території час від часу проходили їхні війська. Якось взимку стояли вони і в нас у дворі. Була в них підвода, великі коні-ваговози. Німці їх годували своїм хлібом, дали нам буханку – німецький хліб був сірий, кислий. Часом бувало, що заходили переночувати їхні солдати – мокрі, немічні і голодні. Якось взимку зайшов до нас такий нещасний німець, весь мокрий і змерзлий. Гвинтівку лишив у сінях, зайшов до хати, розказував, що має двох дітей. Його переодягнули в сухе, дали поїсти, вранці він пішов. І до сусіда, Миколи Хомича, теж зайшов такий нещасний німець – гвинтівку повісив надворі, ночував до ранку. Ніхто з селян німецьких вояків не вбивав – усім було не до того. Бачив я раз есесівців. Заїхали в село на вантажівці, стояли в кузові – високі, в чорних мундирах. Щось виясняли у старости, невдовзі поїхали.

Німецьку окупацію наше село пережило без особливих подій. Звичайно, німці нещадно грабували народ, вивозили в Німеччину хліб, худобу, забирали людей в рабство, але до безпричинних репресій не вдавалися. Можливо, мали якісь вказівки про уникнення загострень.

В лютому 1944 року мій дядько Юхим Пастушенко, майор-артилерист, разом зі своїм напарником зайшов до нас у хату. Вони були вдягнені у селянську одежу, високі молоді чоловіки. Їх послали перевірити, що робить місцевий партизанський загін. Вони переночували в нас і вранці пішли у напрямку Христинівки.

У березні 1944 року Червона Армія визволяла Монастирищину. На Дібрівку наступали зі сторони Монастирища. Німецький офіцер, який квартирував у сусідній хаті, палив у дворі документи, німецька гармата зробила кілька пострілів по Брудьковому лісі, де були червоноармійці. До нас прийшла тітка Ганя Лупиніс із сином Толіком – його, мене і мою сестру сховали в льоху, а згодом перевели у хату, в запічок. Коли чуємо – серед ночі стукають у двері, гукають: «Открывайте, свои!» Зайшли два червоноармійці, з автоматами, бабуня кинулася їх цілувати. Вранці щедро гріло весняне сонце, по дорозі на Тарнаву йшли наші війська. Зморені коні тягнули гармати, дорога була розгрузла, солдати були в шинелях, взуті в черевики з обмотками.

Почалося «мирне» життя, відновили колгосп імені Кірова. Чоловіків практично не було, під селом орали поле – в ярмо запрягали своїх корів, хлопчики і жінки поганяли, йшли за плугом. Під час війни загинуло 25 дібрівських чоловіків – більшість з них забрали в 1944 році і ненавчених, у домашній одежі та з палицею в руках погнали на німецькі кулемети. З моїх родичів загинули дядько Онисько Пастушенко, офіцер, і дядько Явдоким Танцюра, рядовий (під Сталінградом). Серед людей панувало піднесення – чекали перемоги. Дівчата в клубі співали «Огоньок» і «Катюшу». Пам’ятним став день 9 травня 1945 року, коли в сільраді об’явили про Перемогу. Був теплий сонячний день, ми, діти, зібралися гурбою і пішли дорогою за село, аж на гору, зустрічати своїх родичів з фронту, які ніби мали прийти з Монастирища – так це уявляли ми, діти. Співали патріотичних пісень, раділи, я надіявся, що прийде мій дядько Юхим.

З війни солдати поверталися пізніше. Влітку прийшов наш родич Семен Хомич, увечері було застілля, співали пісень. Семен приніс дітям подарунки – пам’ятаю електричний ліхтарик, його п’ятирічна донька Лєна цілий вечір бігала, світила цим ліхтариком (тоді це було небачене чудо). Також Семен привіз із Німеччини кілька учнівських зошитів і олівців. Коли у вересні мене споряджали у школу, в перший клас, бабуня випросила у Семена для мене зошита і олівця. У школі не було приладдя для писання, одні діти писали на грифельних дошках, інші на старих газетах. В селі була початкова школа, вчили нас директор Руденко Корній Наумович і його дружина. Було два класних приміщення, в одному сиділи перший і третій класи, в другому – другий і четвертий. Лави і столи робили в колгоспній майстерні, підручників практично не було. У школі було десь біля двадцяти учнів, вчилися охоче, настрій був радісний. Крім загальних предметів, були уроки співів, малювання і фізкультури. Також вивчали основи військової справи. У воєнкоматах був норматив – 95% придатності до призову на армійську службу. Проводи в армію – це було ціле свято, а солдати, які приїжджали у відпустку, ходили в формі як герої і мали успіх у дівчат. Особливою повагою користувалися моряки і льотчики.

Після війни в колгоспах працювало багато хлопців-підлітків – уже в тринадцять-чотирнадцять років їм довіряли коней і воза, багато з них були їздовими. До такого раннього трудового життя сільської молоді були причини – чоловіки масово загинули на війні, робочих рук не хватало, от і брали на роботу підлітків. А навчання тоді було обов’язкове початкове, чотирикласне, а після цього деякі батьки залишали дітей вдома, щоб помагали по хазяйству. Можна уявити, який цей хлопець був герой, коли йому давали коней, він їхав полем, стоячи на возі і співав! Та ще й часом за гроші комусь щось підвіз. Отака була романтика колгоспної молоді. Увечері їхні однолітки крутяться біля клубу – буде кіно. А грошей у більшості нема. І ось цей «їздовий» підходить до клубу, приходить до дівчат, бере котрусь у кіно. Часом ці парубки дозволяли собі і чарку випити, лізли битися.

Загалом радянська шкільна молодь була весела, активна і життєрадісна. Жили, як то кажуть, бідно, але гідно. Вчитися на відмінно було престижно, а особливим успіхом користувалися спортсмени (тоді їх називали фізкультурниками). Школярі, більшість з яких молоко їли не щодня, а м’ясо – п’ять-десять днів на рік, наввипередки змагалися, щоб здати нормативи на значок БГТО («будь готов к труду и обороне»), а хто мав значки ГТО другого чи першого розряду, того знав весь район. Серед учнів була висока культура поведінки, побуту і моралі, повага до старших, до жінок і дівчат. Курили деякі хлопці крадькома, а про курящих дівчат і жінок ніхто не чув. Матюки жорстко переслідувалися, суворими були і вчителі, і батьки. Нині всі ми знаємо, що радянський комуністичний режим був тоталітарним, мав багато вад. Проте у такого жорсткого режиму були і позитивні якості. Сувора дисципліна знизу і до верху, осуд несправедливості і розкошів – все це давало у більшості випадків добрі наслідки. Одні вірили, що з переходом до комунізму все буде добре, інші знали, що це вчення нежиттєздатне, але мусили мовчати, бо за вільнодумство карали. Не будемо говорити про діяльність комуністичної партії, але комсомольська організація серед молоді і піонерська серед школярів були на той час успішними і потрібними.

Перевод на русский язык

Рукопис надав Б.Ф. Танцюра

Набір тексту: О. Івашин


Читайте также

Однажды мама не пришла. Все рыбаки уже забрали свои пропуска. В этот день немец перестрелял всех лошадей. Подлетел низко на самолете и расстрелял из автомата. Мать спряталась в льдину, когда вылезла, все вокруг было в дырках от пуль. У мамы с ее братом дядей Ваней  была одна лошадь на двоих. Немцы застрелили лошадь, а дядю...
Читать дальше

Сказали: «Собирайтесь». Из нашей семьи поехало пять человек: родители, я, сестра и брат. Было объявлено явиться на станцию Мельничный Ручей. Когда мы переезжали Ладожское озеро, то некоторые машины уходили под лед. Несколько месяцев нас возили по стране, даже не помню, что мы ели. Когда нас привезли на море Лаптевых, то через 7...
Читать дальше

Поселили к нам в дом немцев, а мы все на кухоньке маленькой ютились. И еды нет, и топить нечем. Я промышлять ездила по станицам, цеплялась за вагоны. Везла вещи, меняла на продукты – пшеничку, кукурузу, овёс. В станицах у людей были продукты, а мы им одежду несли – ботинки, штаны, рубашки. Ходила пешком по восемнадцать километров. В...
Читать дальше

Немцы вошли в хату, собака унюхала мясо и давай на нас прыгать. Мы на печке сидим, ревем, но мяса за нами не видно. Офицер сказал, чтобы чердак проверили, так, когда немец наверх полез – мать потеряла сознание, знала, что сейчас немец спустится, нас построят и однозначно расстреляют. Все затаились, ждут. Жандарм с чердака...
Читать дальше

Рядом с общежитием стоял дом. Ночью немецкие самолеты пошли на бомбежку, один из них сбили. После каждого налета мы ходили проверять, не попала ли рядом бомба. И увидели в соседнем доме только фюзеляж немецкого самолета – все остальное находилось в здании. Спикировал прямо на жилое строение. Потом пошли сплошные бомбежки. Отец...
Читать дальше

Когда начались бомбежки Москвы, отец вырыл глубокую землянку около дома, там мы и прятались во время налетов, вода там собиралась постоянно, выкачивали ее и бревна поверх клали, но я не помню, чтобы мы в холоде там сидели, а иногда даже спали, было тепло, а папа никогда не прятался, он выходил во двор и следил за тем, чтобы не погиб...
Читать дальше

comments powered by Disqus
Пехотинцы Пехотинцы Летно-технический состав Летно-технический состав Артиллеристы Артиллеристы Связисты Связисты Краснофлотцы Краснофлотцы Партизаны Партизаны Медики Медики Другие войска Другие войска Гражданские Гражданские Разведчики Разведчики Летчики-истребители Летчики-истребители Летчики-бомбардировщики Летчики-бомбардировщики Минометчики Минометчики Летчики-штурмовики Летчики-штурмовики Самоходчики Самоходчики ГМЧ («Катюши») ГМЧ («Катюши») Зенитчики Зенитчики Пулеметчики Пулеметчики Снайперы Снайперы Саперы Саперы Кавалеристы Кавалеристы НКВД и СМЕРШ НКВД и СМЕРШ Водители Водители Десантники Десантники Танкисты Танкисты